С.В.Маєвська
м. Полтава

Сезонне використання природних барвників для фарбування тканин українського народного костюму доби пізнього середньовіччя.

Перед дослідником, що вивчає побут та ремесло, завжди стоїть проблема достовірності власних висновків у тих розділах, що більше будуються на загальному знанні епохи, ніж на конкретних матеріальних джерелах. Особливо ж гострою ця проблема є у вивченні текстилю та виробів з нього, що в археології і до сьогодні є рідкістю.

Археологічний текстиль доби середньовіччя та більш раннього часу ускладнює роботу дослідника ще й тим, що відновити колір є дуже проблематичним, а саме колір може дати інформацію і про час поховання, і про соціальний стан похованого, і про розвиток міжрегіональної торгівлі (1).

Історичні джерела говорять про використання верхівкою українського тогочасного суспільства багатих привозних шовкових тканин (2), про їх багату кольорову гамму (3). Про низи ж суспільства згадується про значне використання ними коричневих, синіх відтінків і про особливу любов до червоного кольору (4), без якого не було в жодному регіоні України костюму дівчини на виданні (5). У дослідника виникає природне питання: якими барвниками природного походження (бо хімічних барвників не було до початку ХІХ століття) (6) користувались наші предки.

Як відомо, природні барвники бувають рослинного і тваринного походження. Розглянемо ті з них, які були доступні в XIV – XVIII століттях в Україні.

На території України росте близько 70 видів рослин, які можна використовувати як барвники (7), і які, поза сумнівом, так і використовувались в добу середньовіччя. Порізно вони дають не дуже багато відтінків, але можливі їх комбінації, використання протрави і т.д. давало нашим предкам близько 800 відтінків усіх основних кольорів спектру (8).

Рослини наших широт містіть з барвників, доступних людям дотехнологічної епохи в основному хлорофіл, який дає зелені кольори, та жовті і коричневі барвники (каротин, ксантофіл) (9). Приємними винятками є хіба що підмаренник - Galium verum L. та - вайда Isatis tinctoria L., що дають інтенсивні рожевий та синьо-блакитні кольори.

Природні барвники видобувались з усіх частин рослини: корені, стебла, кора, заболонь (підкорові волокна), пагони, листя, квіти, плоди – всі частини давали часто не просто різні відтінки одного кольору, а різні кольори. При цьому на відтінок впливали такі умови, як сезон та час заготовки, кліматичні, ґрунтові та геологічні умови місцевості, погодні умови під час заготовок, вік рослини (10).

В даній роботі нами буде розглянуто вплив лише одного фактору – сезонного. Саме врахування сезонного фактору може вплинути на визначення часу виготовлення матеріалу для костюму, а отже може вирішити одне із вирішальних питань історії господарства: відокремлення ремесла від сільського господарства чи його відсутність, що допоможе встановити рівень розвитку виробництва.

Кольорова гамма мала чітко виражений сезонний характер, бо, за невеликим виключенням, тільки свіжозібрана сировина дає інтенсивний колір (11). Лише кору і заболонь чорної вільхи - Alnus glutinosa gaerth., необхідно витримати близько 10 – 12 місяців перед використанням (12).

Кору жостеру, дикої яблуні, дуба, осики, барбарису, чорної бузини, ялівцю, ялини, сосни, горобини, ясену, ліщини, берези, черемхи збирали навесні, коли вона порівняно легко відділялась від стовбура. Тому, відповідно, «весняними» кольорами були:

- коричневий (кора берези, жостеру, ялини, дикої яблуні, дуба, ялівцю, осики, черемхи, чорної бузини, сосни, горобини), що дає багату палітру відтінків:

· рожево-коричневий (береза);

· чорно-коричневий (ялівець);

· коричнево-сірий (жостір);

· коричнево-жовтий (дика яблуня);

· сірувато-коричневий (верес);

· зелено-коричневий (осика);

- червоний (барбарис, горобина), що дає відтінки: рожево-коричневий (береза);

· жовтувато-червоний (барбарис);

· червоно-коричневий (горобина);

- синій (дуб, жостір, береза), що дає відтінки:

· синювато-сірий (жостір);

· світло-синій (дуб);

· сірувато-синій (дуб);

· сірувато-ліловий (береза);

- жовтий (дика яблуня, верес, ялина, осика, ялівець, барбарис, бузина, ясен), що має відтінки:

· золотаво-жовтий (дика яблуня);

· коричнево-жовтий (дика яблуня, чорна бузина);

· зеленувато-жовтий (ялина, ясен);

· світло-жовтий (черемха);

· червонувато-жовтий (барбарис);

· лимонно-жовтий (дика яблуня);

- чорний (ялівець, ясен, ліщина), що має сіруваті, брунатні, зеленуваті та синюваті відливи;

- зелений (верес, осика, ялівець, горобина, ясен) з різноманітними відтінками, яких може бути до 50.

Навесні ж фарбують і барвниками з молодих пагонів ялини, вересу, листя берези, вільхи, що збагачували зелену палітру.

Влітку до сировини для фарбування додавались квіти, листя, плоди і стебла трав’янистих рослин, що звичайно збирались в період максимуму біологічної активності, тобто – під час цвітіння:

- лісова купина (травень - липень);

- багно звичайне (травень - вересень);

- підмаренник північний (червень - липень);

- вайда (травень - червень);

- звіробій звичайний (травень - липень);

- материнка звичайна (червень - вересень);

- волошка синя (червень - серпень);

- череда трироздільна (липень - вересень);

- кропива жалка (квітень - вересень);

- роман фарбувальний (травень - червень);

- приворотень (травень - липень);

- калган (червень - липень);

- гадючник (червень - липень).

Крім того, все літо використовувались дудник, плаун, герань лісова, зозулині черевички, листя і плоди конвалії, бедринець, іван-чай, конюшина, зелене жито, осока, пижмо та багато інших рослин. Звичайно, що розширювалась та ставала інтенсивнішою кольорова гамма фарбованих тканин, що використовувались для пошиву одягу в цей час. Збільшується, досягає максимуму кількість відтінків, особливим багатством вирізняються коричневі, жовті, зелені кольори. Водночас можна помітити певну бідність синіх, блакитних, червоних кольорів, що, напевне, і стало зумовлювати їх особливу цінність та соціальну спрямованість (13). Саме це диктувало високий попит на дорогі імпортні барвники для одержання синіх і червоних відтінків – індиго і пурпуру.

Осінь дещо збіднює палітру середньовічного текстилю. Використовується для пофарбування лише коріння і кореневища та зібрані раніше висушені рослини та їх частини. За дуже малим виключенням з них можна отримати бляклі, бліді кольори та відтінки:

- рожево-бежевий (суха кора і заболонь берези);

- коричнево-бежевий (заболонь вільхи);

- цеглисто-коричневий (кора вільхи);

- цеглистий (суха заболонь жостеру);

- сірувато-жовтий (суха заболонь горобини);

- лілувато-рожевий (коріння підмаренника);

- червоно-вишневий (зрілі плоди звіробою);

- жовтувато-коричневий (лушпиння цибулі);

- чорнувато-сірий (лушпиння квасолі);

- ненасичений коричневий різних відтінків (лишайник пармелія);

- сірувато-коричневий (шишки ялини);

- світло-бежевий (шишки сосни);

- блідо-жовтогарячий (насіннєві кошики пижма).

Взимку, скоріше за все, використовувались для пошиття одягу тканини і пряжа, фарбовані в інші сезони. При потребі господиня ж завжди могла використати сухі рослини. Для отримання зеленувато-болотного і сіро-зеленого кольорів ще можна було застосувати сінну потерть.

Барвником тваринного походження в Україні був червець, личинки комахи-шкідника родини неповнокрилих, що водились на корінні суниць, за назвою якого навіть називається місяць червень, коли його заготовлювали (14). Він давав яскраво-червоно-карміновий насичений колір, що не вигорав на сонці і не вилинював при пранні (15). Наскільки цінувався цей колір, можна побачити з того, що одна ложка червецю заміняла усі види повинностей з селянського господарства за часи Речі Посполитої (16).

Для закріплення барвника на пряжі чи тканині застосовувалось протравлювання. Протравлювали хімічними (галун, мідний купорос, залізний купорос, сіль) чи природними (мурашина кислота, оцет, березовий попіл, розсіл квашеної капусти) протравлювачами (17). Протравлення могло, в залежності від традиційного для даної території рецепту, здійснюватись трьома способами:

1. попереднє протравлення, коли фарбується в барвникові раніше протравлена тканина чи пряжа;

2. одночасне, коли протравлювач є частиною рецептурного розчину барвника;

3. наступне, коли матеріал, тільки пофарбований, тут же занурюється в розчин протравлювача.

Очевидно, спостерігались переваги, які надавались одному з переважаючих способів протравлювання в різних регіонах та в різні часи, що давало різницю у відтінках та насиченості барв костюму. Взагалі, залежно від протравлювача, способу його застосування та тривалості самого протравлення, наші предки могли досягати набагато більшої кількості відтінків.

Іншим способом збагатити палітру кольорів одягу було змішування рослин (18). Так, суміш багна болотного і коріння підмаренника в пропорції 1:4 з одночасним протравлюванням з мідним купоросом давала інтенсивний червоно-коричневий відтінок. Наслідувати майже точно колір дорогого пурпуру дозволяв відвар коріння підмаренника північного із сухими квітами череди та незначною кількістю плодів чорної бузини з наступним протравлюванням у настої березового попелу.

Широко застосовувалось і повторне фарбування, коли тканину, фарбовану в один колір першим барвником перефарбовували іншим, зазвичай темнішим по світлішому (19). Так, наприклад жовту тканину, фарбовану у відварі листя берези з галуном повторно фарбували у відварі суцвіть материнки звичайної з сіллю. Клір отримували – червоно-фіолетовий, недоступний при застосуванні інших природних барвників.

Для розширення гамми доступних кольорів застосовували додавання дорогих імпортних барвників до місцевої сировини. Як, наприклад, настій жолудів дуба з додаванням 1-2 крапель настою натурального індиго дозволяв отримати тканину тільки трохи світлішу за фарбовану натуральним індиго.

Як бачимо, проблема вивчення етнографічно зафіксованих рецептів фарбування тканин і пряжі, їхньої регіональної різниці, дозволить уточнити дані, отримані з інших джерел про розвиток промислів, про територіальну різницю в колористиці народного костюму. Хотілось би поставити проблему: виявлення хімічним способом барвників природного походження, напрацювання методів встановлення рецептури фарбування текстилю, який поки що застосовується дуже мало. Саме це дозволить нам розширити коло наших знань про життя та побут народів різних територій, про формування комплексів народного одягу.







ЛІТЕРАТУРА:

1. Соболев Н.Н. Очерки по истории украшения тканей. – М.-Л., 1934. – 435 с.

2. Георги И.И. Описание всех в Российском государстве обитающих народов, их житейских обрядов, обыкновений одежд и жилищ, вероисповеданий и прочих достопримечательностей.– СПб., 1799, – ч.3 - С.318.

3. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / Пономарьов А.П., Артюх Л.Ф., Косміна Т.В. та ін. – К., 1993. – С. 137 - 138; Стамеров К.К. Нариси з історії костюмів: У двох частинах. – К., 1978 – ч. І - С. 159 – 160.

4. Ніколаєва Т.Н. Історія українського костюма. – К., 1996, - С. 35; Стамеров К.К., 1978, - ч. І – С.160; Культура і побут населення України: Навчальний посібник / Наулко В., Артюх Л., Горленко В. – К., 1993., - С. 123.

5. Здоровега Н., Матейко К. Краса народного вбрання // Народна творчість та етнографія. – 1970. - №1. – С. 30 – 39; Маркевич Н. Обычаи, поверья, напитки и кухня малороссиян. – К., 1860, - С. 97 – 99; Українська минувшина, 1993, - С. 138.

6. А.В.Щавинский. Очерки по истории живописи и технологии красок в древней Руси. М.-Л., 1935, - С. 6 – 9; http://sweetukraine.narod.ru/odyag/odyag1.html

7. Щербаківський В.М. Українське мистецтво. – К., 1995. – С. 119.

8. Історія української культури / заг. ред. І.Крип’якевича. – К., 1999. – С. 99; Ксенія Колотило: Альбом / Автор-упорядник Д.І.Богданова. – К., 1992. – С. 6-8; Щербаківський В.М., 1995. – С. 119.

9. А.В.Щавинский, 1935, - С. 14 – 23; http:// www.nataly-violet.ru/ variegated.htm

10. Нова хата: У справі народної ноші // Журнал для жіноцтва «Нова хата» - Львів, 1932. - №1. – С. 13 – 17.

11. Жоголь Л.Є. Фарбування тканин і пряжі // Прикрась свій дім / Упорядник Царук В.В. – К., 1990. – С.284 – 296.

12. Колос С.Т., Хурчин М.Д. Декоративні тканини – К., 1949. – 131 с. ; Жоголь Л.Є., 1990. – С. 284 – 296.

13. Головацкий Я.Ф. О народной одежде и убранстве русинов или русских в Галичине и северо-восточной Венгрии. – Спб., 1877, - С. 477 – 478; Українознавство: Посібник / Укл. Мацюк В., Пугач В., - К., 159 – 160; Культура і побут населення України. 1993. – С. 119 – 120.

14. Нова хата: У справі народної ноші // Журнал для жіноцтва «Нова хата» - Львів, 1932. - №1. – С. 13 – 17; Жоголь Л.Є., 1990. – С. 284 – 296.

15. Тимошенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII – XVIII ст.) – К., 1992. – С. 83 – 94.

16. Балтарович З.Е. Україна в дослідженнях польських етнографів. – К., 1976, - С. 38 – 41.

17. А.В.Щавинский, 1935, - С. 44 – 56.

18. А.В.Щавинский, 1935, - С. 32 – 40.

19. Крупа Т. Застосування методів природничих наук при дослідженні текстилю IV століття до н.е. – VI століття н.е. (за матеріалами Криму) // Археологія. – 2000. - №3. – С. 112-122.